Поэзия этого мира

Такої осені не буде   Купаю мрії в жовтня тиші, Вдихаю звуки неземні я. Ледь свої спогади притишу,                                  Від кольорів густих німію. Руді і жовті, й червонасті, - Яких же тут тільки немає! Строкатий колір – колір щастя, Від нього й сонце засинає. Вже й павутина в небі

                                                      Дощі   Хіба? Невже? Чия це осінь? На свічці – воскова сльоза.. Ти жмуток слів лишив у просинь, Нікому й слова не сказав…    Та сумувати – ні! Не треба!    Хоч ті  слова – немов ножі.    Заглянь у безвість, за крайнеба,    Де сплять солодкі

За вікном – холодний дощ і вітер, Відцвілися мальви вже давно… На вікні цвітуть герані-квіти, На столі стоїть сухе вино… А мені печаль з’їдає душу, І дарма, що в скронях сивина, - В самоті і в розпачі я мушу Келих взяти й випити вина… І забути вмить усе на світі: Сум, печаль, самітність і жалі, І

Стежки до осені У жовтні бджоли не гудуть, Вітрами мрії перемито… Стежки до осені ведуть, А я жадаю тільки літа.   І осінь я люблю без меж, Люблю біляві хризантеми, Люблю троянди я, та все ж Лякають осені тотеми.    Бо осінь струшує блакить Не тільки в роси, а й на плечі. Й найдужче серденько

Летять літа так швидко, мов згори, Немов їх хтось підкручує отак. Пливуть в даль клени, сосни, явори, А в серці виспів запитальний знак.   Що ти надбав і як літа прожив? Чи все зробив, що в мріях планував? Чи сина маєш? Сад чи посадив? Добром чи злом наповнюєш слова?   Спіши зробить усе на цьому