Поэзия этого мира

                                                                           Светлана Сердечная
Я стихи писать не брошу,
И, надеюсь, хватит сил
Поделиться чудной ношей
С тем, кто встретится в Пути.

Я стихи писать не брошу – 
Из души они растут,
Коль оставлю

Дощ виграє мелодію сопілки, На склі лишає розчерки грози. І тихий стук  в холодну шибку гілки Лишає слід від крапельки сльози. Ота мелодія лоскоче мені душу, В ній тризвук щастя, долі й самоти. Та я закон природи не порушу, Що Бог дає, усе буду нести… В дощі отім – ключі скрипічні й ноти, Сто

Вже все одно, коли прийде весна, Кому хто мовить лагідне слівце,- Я жду, коли закінчиться війна, Мене найбільш хвилює тільки це.   І все одно, коли настане літо, Мені байдуже до чужих провин… Лиш хочу я, щоб не вмирали діти, І не було смертей і домовин.   Байдуже й те, що вже надходить осінь, Хоча

       Не падай, Вкраїно Підстреленим птахом не падай, Вкраїно, І крил не складай у тяжкій боротьбі. Я знаю:  у серці глибока руїна, Кровлять і болять свіжі рани тобі.   В чеканні на сина батьки посивіли, Як горлиці, мами сумують вночі… І висохли сльози в жінок овдовілих, Скоріше б до миру

              Летять літа   Летять літа, немов лелеки, Що даленіють восени. І старість зовсім недалеко, Уже дорослі в нас сини… Летять літа і відлітають, Лишають пісню нам свою. Кого вони, скажи, вітають: Чи нас, чи молодість свою?.. Летять літа, шалено, скоро, Скидають листя ясени. І, може, не