Поэзия этого мира

Я придумала тебе Я тобою болею и знаю, Що ти також кохаєш мене, И без ласки твоей умираю, Ти – як сонце моє весняне. Для тебя твоей звездочкой буду Осявать твої стежки й путі. Никогда я тебя не забуду, Ти єдиний в моєму житті. Я склоню свою голову молча На твоє сильне й дуже плече, Буду рядом и дни

Байдужості печать Уже весна. Йде Великодне свято, Паски печуть у кожному дворі… І в бабці Ліди справ дуже багато, Та тільки сил немає… на порі… Сама давно лишилася у світі, Синів аж два, - давно вже їх нема. Гасає вітер сивий в верховітті, Скубе солому з хати крадькома… Давно і піч нетоплена, -

Там, де дикі гуси пір’я погубили, Де війни грозою прим’ята трава, - На світанку сина вороги убили: Із туману чорний смуток виплива… Приспів: Плаче вітер, стогне і ламає віття, України рана у душі пече… Чорним болем виросло у душах жахіття, Що в серце поцілило, ранило плече. Ой, синочку, сину, чом

Де цвіла калина в полі білим цвітом, Там рясніла кетягом ще й горобина. Закричали чорні птахи понад світом, - Висіяла в полі чорний квіт війна… Приспів: А калина плаче, тужить горобина: Біль пекучий серце навпіл розрива… Маками червоними вигора стежина: У могилі свіжій син чийсь спочива… Тужить

Я снова заскучала за тобою, По лету ностальгия запекла, Когда луна нам ночью голубою Тепло свое в до капли отдала. Тебя я ненавидела, - любила, Тобою я страдала, но жила! Но осень та любовь во мне убила, И вдруг я разлюбила… Я смогла… Прошли года гурьбою-чередою, И осень золотая, и зима. Любовь