Поэзия этого мира

         Почну спочатку Перо висмикували з крил – А –  я літала! Кістки у їжу кидали, А я – мовчала! Мене лякали: не люби! А я – любила! Мені казали: біль гіркий, А я – терпіла! І ворогів не смій жаліть, А я – жаліла! Мене колись  збивали з ніг, А я – вставала! А ще казали – не знайдеш, А я –

                      Згасає день Шалені дні біжать до листопаду, І хто, скажи, дарує їм снаги?.. Уже в сумних куточках мого саду Терпкого болю випали сніги. А сад ніким не ходжений і досі, Висять на гіллі чорному плоди, І мрії-мавки напівголі й босі Комусь лишають видимі сліди… І мальви там…

ЕтюдДивись, як чемно черешні у рядВсі збіглись, наче на пораду.Рожевим димом багряніє сад,І ми у мрій полоні листопаду…Біліють мрійно яблуні. І глід –Колись він буде гаряче-червоний…А небо – навпіл: від літака слід,Неначе смуга долі на долоні…Зітхають клени, мов черлені брами,Під розчерк гроз

ЗимаЗими такої не було ніколи:Важкі сніги, морози, холоди…Іду щодень із радістю до школиЙ дивуюсь: знову в білому сади…Але цей колір міниться, сріблиться,Від казки колом, колом голова!І світло так, аж боляче дивиться,Й навіщо тут надумані слова?Сніги такі глибокі, наче мрії,Та все одно розтануть

Обірвана струнаПитаєш ти – чому така сумна?Чому так гірко плачу серед ночі?-В моїй душі обірвана струна,Вона звучать не може, і не хоче…Я хочу вірить, що вона жива,Вона колись, можливо, тихо й скаже,Але тепер безсило спочива…Її печаль хрестом на прошву ляже…Чекаю знов. Немає більше сну…Так часто