Поэзия этого мира

Дика груша А дика груша плаче білим цвітом, Ті пелюстки у душу – мов сніги. Зітхає важко і зимою, й літом, А восени вертає  всім  борги… Хоч груші в неї ніжно-терпкуваті, І лиш коли морози на плоди, Тоді вона прохожих, наче мати Спасає від голодної біди. Коли ж зима все снігом замітає, І гілля

Десь загубився місяць у траві, І зорі сполошилися, на диво. І смолки-квіти – начебто живі, Схилили свіжі голови красиво.   Тут все живе: нескошені отави, І квіти загубились в небесах… Й куди не глянь: наліво чи направо, То скрізь весни неписана краса.   Я хочу впасти навзнак у траву, Немовби після

             Спомин Зростала я між травами й дощем, І в мені били струмені живі. Хоча в душі ятрився тихий щем, Снували якісь мрії в голові. Мені так пахли батькові покоси, Їх запах хутко вечір замітав. А вітер розплітав русяві коси, Й чимдуж мене в дитинство повертав. Стежина десь губилась біля

І знову вранці десь узявся вітер, А потім дощ… І стихло все ураз. А я нижу разки знайомих літер, І слів, і речень і коротких фраз.   Колись мій вірш про мене все розкаже, Комусь усмішка ляже на вуста. А хтось комусь «кохаю» тихо скаже, Й відчує, як на щасті вироста.   Й від того світ побільшає,

Відцвів жасмин… Пелюстки облетіли, Мов не було тієї ніжної краси. Не довго чиїсь погляди раділи, Все відійшло, й спинитись не проси.   Пройшли ті дні, як і шалені весни, Пробігли, мов розгнуздані літа. І вже оте минуле не воскресне, Пора вже не вернеться золота.   А ми той час не завжди цінували,