Поэзия этого мира

Моє літо – в зелену мережку – Вже згасає й за обрій сіда… Теплий серпень згорта свою стежку,- Осінь в душу мені загляда. Вже вищипує вітер пелюстки Із багряних жоржин, що в дворі, Й вицвітає літ зоряна хустка, Пада сум з хризантем на поріг… Моє літо – уже відболіло, Засріблились осінні сади, І

Слова з душі своєї переллю У твою душу сонячно-гарячу, Брід перейду, як вранішню ріллю, Бо вірю я, що знов тебе побачу. Усі потічки я перебреду, Твою знайду надуману хатину..., А в ній тебе, коханого, знайду, З душі прийму печалі павутину… Усе здолаю вправно на путі, І аж тоді, коли тебе побачу,

Срібні струни дощів нам заграли мелодію вальсу, Осінь руку поклала конвертом мені на плече. І від цього сумного в надвечір’ї отого романсу Мов жарина, в душі твоє слово останнє пече… Твоє тихе «прощай» як сто голок у серце вкололо, Засріблилась в очах непомітно грайлива сльоза. Коли в серці твоєму

Заплету літа свої, мов коси, Незабудки бережно вплету, Дощ весняний душу тихо росить, Мою долю ніжить золоту. Всі літа, розчесані вітрами, Осені і весни – в білім сні… Неземними літа кольорами, І «курли» журливим навесні. Ті літа – мов згорнуті сувої Білого, як зими, полотна. Скільки ж було музики

З кишень душі дістану я слова, Які були заховані для тебе. І хай розлуки мідна курява Не закриває в ніч зіркасту неба. Усі слова на нитку нанижу, Нехай тебе, як сонце, зігрівають. Я їх в кишенях ніжно бережу, Вони з роками мудро дозрівають. А прийде час – зустріну знов весну.., А може, й осінь,