Срібні струни дощів нам заграли мелодію вальсу,
Осінь руку поклала конвертом мені на плече.
І від цього сумного в надвечір’ї отого романсу
Мов жарина, в душі твоє слово останнє пече…
Твоє тихе «прощай» як сто голок у серце вкололо,
Засріблилась в очах непомітно грайлива сльоза.
Коли в серці твоєму всі гарячі слова захололи.
«Будь моєю завжди» в ніч серпневу мені ти казав.
А тепер листопад… Срібні нитки дощів миють руки,
Миють душі в росі, що єдино колись зацвіли.
Вже із наших долонь вітер стогне блідої розлуки,
Ми забули давно, що щасливі з тобою були…
Те «прощай» - мов стріла: ранив душу без крові і плачу,
Лист осінній кружляє і – конвертом мені на плече…
Я не горда й не зла. Та ніколи тобі не пробачу,
Бо і досі те слово жариною в серці пече…
*** Т. Лісненко
