Поэзия этого мира

              У вірші слід В долоні зорі падають гарячі, Гойдає вітер спомини  в мені… Немов дитя, душа сумує, плаче, Й торкає струни бережно сумні. Уже роки немов пташині зграї, Шкода, що їх ніхто не поверта. Печально так мелодію нам грає Примхлива осінь – ніжно-золота… Фарбує вона роки непомітно

  Любов останньою ніколи не буває Любов останньою ніколи не буває, Зів’яне, стухне… Знову зацвіте… Її  промінням сонце напуває, І тому в неї серце золоте. Любов останньою ніколи не  буває, Її, хоч як, а жевріє душа... В надії крилах пуп’янки ховає,
І до сердець коханих поспіша… Любов

Дай вірша   О, як же зимно, зимно на душі!.. Нічого знову в мріях не збулось. І знов плету в вінок свої вірші, О скільки їх мені вже наплелось!   Короткі й довгі, ніжні і сумні… І вірш, і ода, інколи сонет… Пегас диктує рими не мені, А я складаю їх у свій куплет.   Чиї то рими бродять крадькома? І

Паперові крила Я для себе істину відкрила, В тому, мабуть, і життєва суть, Що мої легкі, з паперу, крила Мене часто високо несуть… Тож до сонця крила розпростерті, Хоч і часто чую я: «Гори!» І тому, тікаючи від смерті, Дуже часто падаю згори… Але знову й знову піднімаюсь, Йду туди, де плачуть

                 Дарма Я йшла до тебе довго, полинами, Так довго, довго я до тебе йшла! Усе пройшло, як зими, поміж нами, Все, що згубила, так і не знайшла… Ота пора зеленого клечання… І тихі ночі, ранки тихі й дні… Твоє примхливе, трепетне мовчання Тебе щоніч нагадує мені… Та я не хочу срібла й