Тетяна Лісненко м. Ромни
Роки – мов коні…
Уже сповзає лист із мого саду,
Але виною в тім зовсім не ми.
Іду по стежці твого листопаду,
А в серці гучно гуркають громи…
Вже мрії всі дощами перемито,
Життя було шалене й молоде.
Пройшло воно, і вицвілось, як літо,
І тих років не знайдемо ніде…
Літає лист, сріблиться павутина,
По стежці осінь нехотя бреде,
Он відцвілася мальва біля тину,
І дощ грибний із вечора іде…
І в душу осінь стукає тривожно,
Гудуть вітри осінні, мов круки…
І як спокійно жити отак можна,
Коли, мов коні, мчать твої роки..?
***
Рядки мої і букви – серце пише,
Вони – як в землю кинуте зерно…
Ними хворію, тішуся і дишу,
Вони – життя мойого полотно.
В душі моїй клубочаться хмарки,
Немов під осінь: сиві й навісні...
А я саджаю зболені рядки,
Неначе мак на білім полотні…
Нехай цвітуть рядки мої, як диво,
І плід дають добірний у душі.
Не лиш мені, - хай всім буде красиво
Коли звучать мої думки-вірші…
***
Як мені до тебе долетіти,
Доповзти, добігти чи дійти?..
Я завжди прийду, хоч з того світу,
Хоч мостів нема через світи…
Розділяють нас дощі і грози,
Кілометри, часу небуття…
Скрижаніло серце, руки, сльози…
І нема нічому вороття…
Я тобі постукаю весною
У вікно заплакане вночі…
Я загляну гілкою рясною,
Коли будеш плакать при свічі…
Покладу в постіль тебе пухову,
Безліч слів німих наговорю.
Запалю свічу нашу і знову
На вогні невидимім згорю…
Роки
Переплелись стежини, мов коріння,
Перехрестились, наче ті мечі…
І днів минулих катма воскресіння, -
Вже сиве пасмо квітне на плечі…
Немов вітри, роки прошелестіли,
Дощі були і гуркали громи…
Вже на деревах листя облетіло
Й на мрії жовтень висипав дими…
Життя крутило швидко нам педалі,
Хоч були срібні, навіть золоті…
Ми здобували «грамоти» й «медалі», -
Усе було в шаленому житті…
Тепер вже осінь… Квітнуть хризантеми,
В вікно безлисті стукають гілки…
А ми читаєм вічні наші теми,
В зітханні лічим сходжені роки…
