Заплету літа свої, мов коси,
Незабудки бережно вплету,
Дощ весняний душу тихо росить,
Мою долю ніжить золоту.
Всі літа, розчесані вітрами,
Осені і весни – в білім сні…
Неземними літа кольорами,
І «курли» журливим навесні.
Ті літа – мов згорнуті сувої
Білого, як зими, полотна.
Скільки ж було музики живої,
Та в душі лишилася одна…
Уплету в літа дзвіночки й м’яту –
Обереги літа неземні,
Що росли у мами біля хати,
Й часто мені видяться ві сні.
Пасма ті в косі моїй жіночій –
Вірність, щедрість, світла доброта,
Три дороги – свічечки пророчі,
З них вогонь життєвий вироста…
А літа – мов виснажені коні,
Білі вони, в яблуках, гніді…
Припинили хід, і на припоні
Вже стоять, де вишні молоді…
Ой літі, літа – як білі вишні,
Сумно, коли цвіт їх опада.
Наше і прийдешнє, і колишнє
Жовта осінь хай не викрада. Т. Лісненко
***
