Чи зима біліє, а чи вишні,
Що так щедро квітнуть у маю?
Я на стежку мудрості вже вийшла,
Та чомусь себе не пізнаю…
Срібні пасма, вибілені скроні,
І чомусь смутна моя душа…
Глибоко поморщені долоні,
Сірий смуток в душу поспіша.
Чи зима біліє, а чи груші,
Що так медом пахнуть у саду.
Це зима! Бо вітер в очі струже,
І ніяк я стежки не знайду.
Забіліло, в серці заболіло,
Ні слідів, ні стежечки нема.
Все збулось, хоча й життя зміліло,
Мабуть, підкрадається зима…
