Пережити
Таємно осінь подає нам руку,
Наче гіпнозом, стежку вистиля…
І на дуель вигукує розлуку,
Хоча й так мило з нею розмовля.
Примхлива осінь.., кліпає очима,
І винувато дивиться у даль.
Коса у неї з листя за плечима,
А на очах – посріблена вуаль.
Кладе на плечі срібну позолоту,
І прохолодно в серці, і в душі.
Печалі й суму вже не побороти,
То ж з них тепер сукаю я вірші…
Навіть калина плаче в надвечір»ї,
І ледь зітха в саду горобина.
А журавель на землю кида пір»я,
Страшна йому дорога й чужина…
Отак і люди: зустрічають весни,
Спішать цвісти, і вицвісти сповна.
А потім вже, коли на перехресті,
Збагнуть спішать: минула вже весна…
Та час іде, його не зупинити,
І він щодень прискорює ходу.
А осінь треба просто, пережити,
Щоб знов побачить проліски в саду…
