Поэзия этого мира

Парасольки мрій моїх високих Влітку не розкрилися чомусь… Я ночей боялась чорнооких, Думала, що в них я загублюсь… Ранки теж тривожили холодні, І будив печаль спекотний день. І мої всі мрії благородні Десь на дні сховалися кишень. Вони всі – як згублені монети, І ніхто за ними не нагнувсь… Мої мрії

Слова з душі своєї переллю У твою душу сонячно-гарячу, Брід перейду, як вранішню ріллю, Бо вірю я, що знов тебе побачу. Усі потічки я перебреду, Твою знайду надуману хатину..., А в ній тебе, коханого, знайду, З душі прийму печалі павутину… Усе здолаю вправно на путі, І аж тоді, коли тебе побачу,

Срібні струни дощів нам заграли мелодію вальсу, Осінь руку поклала конвертом мені на плече. І від цього сумного в надвечір’ї отого романсу Мов жарина, в душі твоє слово останнє пече… Твоє тихе «прощай» як сто голок у серце вкололо, Засріблилась в очах непомітно грайлива сльоза. Коли в серці твоєму

З кишень душі дістану я слова, Які були заховані для тебе. І хай розлуки мідна курява Не закриває в ніч зіркасту неба. Усі слова на нитку нанижу, Нехай тебе, як сонце, зігрівають. Я їх в кишенях ніжно бережу, Вони з роками мудро дозрівають. А прийде час – зустріну знов весну.., А може, й осінь,

І знову вранці десь узявся вітер, А потім дощ… І стихло все ураз. А я нижу разки знайомих літер, І слів, і речень і коротких фраз.   Колись мій вірш про мене все розкаже, Комусь усмішка ляже на вуста. А хтось комусь «кохаю» тихо скаже, Й відчує, як на щасті вироста.   Й від того світ побільшає,