Поэзия этого мира

Я вірю Давно на сході не сіють жита, Там не хвилюються пшениці… Та скільки ж можна Вкраїні жити З полин-сльозиною на щоці?.. Четвертий рік вже війна у пащу Солдатів кидає… Без жалю… Та Україна ще не пропаща, Бо я безмежно її люблю! Я вірю в нашу з тобою силу, Моя страждальнице вікова. Тебе гроза не

Вгніздилась яблуня, стара і одинока
У кінці саду. Тиха і німа …
Сховалась, мабуть, від чужого ока, -
Тепер її потріпує зима… Ламає вітер крила їй лелечі,
Мороз вкриває інеєм гілки…
А сіра пам’ять струшує на плечі
Немов сніжинки, вицвілі роки… Нема сусідів, подружок

Памятник В. И. Ленину Ирина Балан Литой оградой окруженный,
В тени вечнозеленых туй
Тот образ, каждому знакомый.
Теперь он вызывает грусть.
И белый мрамор постамента
Исписанный на все лады - 
Никто не требует ответа...
В том нету никому нужды.
Давно уже

Вже все одно, коли прийде весна, Кому хто мовить лагідне слівце,- Я жду, коли закінчиться війна, Мене найбільш хвилює тільки це.   І все одно, коли настане літо, Мені байдуже до чужих провин… Лиш хочу я, щоб не вмирали діти, І не було смертей і домовин.   Байдуже й те, що вже надходить осінь, Хоча

       Не падай, Вкраїно Підстреленим птахом не падай, Вкраїно, І крил не складай у тяжкій боротьбі. Я знаю:  у серці глибока руїна, Кровлять і болять свіжі рани тобі.   В чеканні на сина батьки посивіли, Як горлиці, мами сумують вночі… І висохли сльози в жінок овдовілих, Скоріше б до миру