Дощі
Хіба? Невже? Чия це осінь?
На свічці – воскова сльоза..
Ти жмуток слів лишив у просинь,
Нікому й слова не сказав…
Та сумувати – ні! Не треба!
Хоч ті слова – немов ножі.
Заглянь у безвість, за крайнеба,
Де сплять солодкі міражі…
Німа й. Тебе не бачу, -
Таке буває лиш ві сні.
Питаю: вдача чи невдача:
Забути погляд і пісні?
Сіріє осінь, мов примара,
В сиво-холодному плащі.
Й лишився сум, як чорна хмара,
І йдуть дощі… Дощі, дощі…
Такої осені не буде
Купаю мрії в жовтня тиші,
Вдихаю звуки неземні я.
Ледь свої спогади притишу,
Від кольорів густих німію.
Руді і жовті, й червонасті, -
Яких же тут тільки немає!
Строкатий колір – колір щастя,
Від нього й сонце засинає.
Вже й павутина в небі висне,
Калина кетягом гойдає.
А я зажмурююсь навмисне,
Й на квітці осені гадаю…
Боюсь подумать: все вмирає…
Та хай як там говорять люди,
Сама я знаю, добре знаю:
Такої осені не буде!..
Гойдають соняшники небо
(диптих)
Гойдають соняшники небо,
А зорі – наче з рукава!..
Не треба слів, зовсім не треба!
І ти правий, і я права.
Твій обрис брала на долоні
Й до вуст усміхнено несла.
Була в медовому полоні,..
Тому й кохання не спасла…
А ти чому ховаєш очі?
Чому твій погляд з-під руки?
Чом винуватим буть не хочеш?
Та ж сильні ви, чоловіки.
Та що там сила? Що там сила?
(Її в собі не зберегла).
Кохав і зрадив некрасиво,
А я ковтнути й це змогла…
Гойдають соняшники небо,
І пахне вереснем трава…
Не треба слів, уже не треба,
Вже всі промовлені слова…
***
Гойдають соняшники небо,
Цвітуть медами спориші,
Мені нічого так не треба,
Як сонце, небо і вірші…
Я з віршем сплю, живу і мрію,
Немов нектар з життя беру…
Без вірша вмить душа міліє,
З віршем в душі колись і вмру…
***