Я так далеко…
Я так далеко, - в листопаді!
А ти – у березні. Пробач!
І пасма вицвівшого саду
Вкривають роси… Та не плач,
Минуться сльози, і розлука,
У квіт одягнеться земля…
Он чуєш, гілка в шибку стука,
І липа з кленом розмовля…
Не плач! Змирись! Мене забудуть
І край мій рідний, і мости…
А ти мій вірш неси між люди,
Я вірю: зможеш донести…
І хай розтануть муки й болі,
(Життя до полудня дійшло…),
Але ж такої диво-волі
Ні в кого, мабуть, не було…
До слова слово я низала,
Рядки мережила.
А в нічПро біль я Богові казала
В палахкотінні сивих свіч…
Але минуло все вогнисто:
Як дощ, як грози у маю,
І в жовтім танці падолисту
Ледь твою постать пізнаю.
Й на вітах приспаного саду
Зітхань не чути, - чути плач…
Бо ти далеко: в листопаді,
А я – у безвісті… Пробач…