Я так далеко...

            Я так далеко…

 

Я так далеко, - в листопаді!

А ти – у березні. Пробач!

І пасма вицвівшого  саду

Вкривають роси… Та не плач,

Минуться сльози, і розлука,

У квіт одягнеться земля…

Он чуєш, гілка в шибку стука,

І липа з кленом розмовля…

Не плач! Змирись! Мене забудуть

І край мій рідний, і мости…

А ти мій вірш неси між люди,

Я вірю: зможеш донести…

І хай розтануть муки й болі,

(Життя до полудня дійшло…),

Але ж такої диво-волі

Ні в кого, мабуть, не було…

До слова слово я низала,

Рядки мережила. А в ніч

Про біль я Богові казала

В палахкотінні сивих свіч…

Але минуло  все вогнисто:

Як дощ, як грози у маю,

І в жовтім танці падолисту

Ледь твою постать пізнаю.

Й на вітах приспаного саду

Зітхань не чути, - чути плач…

Бо ти далеко: в листопаді,

А я – у безвісті… Пробач…