Я - ЗЕМЛЯ
О люди, люди! (Якщо люди!),
О Боже милий мій, прости…
Не крайте, прошу, мені груди,
Не ставте жадності хрести!..
Не рвіть мене, побійтесь Бога!
І не шматуйте на куски,
Бо приведе вас в ад дорога
Через бездушшя, навпрошки.
Що збудували – поламали,
(Зламать-бо легше, ніж звести…)
Згубили все, що в душах мали,
Зірвали щедрості мости…
Ви й так по горло уже ситі
(Бог бачить! Я ж бо не брешу!)
Багатством, жадністю умиті,
Не крайте груди, вас прошу.
Ви мене ядами травили,
Кидали хімію в траву,
Сушили, різали, палили, -
А я ще дихаю.., живу…
Була я щедра і багата
Пшениці квітли і жита,
Веселі будні, пишні свята,
І була доля золота…
Веснгою радувала квітом,
А восени – у ліс, в сади.
І всім було чому радіти,
І Бог не слав до вас біди…
Та ви межу переступили,
Байдужість скрізь і пустота…
Усе, що людяне – згубили,
А все недобре – пророста…
Тепер мене, неначе бранку,
За «чорний» гріш продаєте…
До ночі темної із ранку
На шмаття ріжете, рвете…
І вже терпіть – мені не сила,
Мабуть, мені це не знести…
Я волі, волі в вас просила, -
А ви мені – хрести, хрести…
Чому ж за щедрість – підла плата,
Я ж віддавала все сповна.
Ви хочте срібла, хочте злата?
Так в чім, скажіть, моя вина?
Я – не продажня! Просто – спільна!
Але скажіть мені тоді:
Чому ж сьогодні я не вільна,
Я – потерпаю! Я – в біді!
А так хотіла щастя й волі,
Про них я мріяла роки…
Щоб ріс чебрець пахучий в полі,
Щоб голубіли сокирки…
Ось вам би – мріяти й кохати,
Так посушили ж криниці,
Щоб пельки золотом напхати,
І євром – жирні гаманці.
А я – ЗЕМЛЯ! Мала планета!
Я чую, чую вже біду…
Мене зміняли на монету,
Я скоро в безвість упаду…
О люди, люди, схаменіться,
Бо ж серце в вас не кам»яне!..
Лицем до Бога поверніться,
І більш не нівечіть мене!
А я вам щедрістю віддячу, -
Житами стиглими впаду.
І щастя кожному позначу
Вишневим цвітом у саду.
