Старість
Вона в вікно постукала раптово,
Коли мені так ніколи було,
Коли так мрії стигли малиново,
І все в душі буяло і цвіло…
Я по життю ішла, благоухала,
Для мене квітли весни і літа,
І я той цвіт і пестила, й кохала, -
Аж на порозі – осінь золота!..
Вона мені насипала в долоні
Якогось смутку, болю і жалю,
Позолотила навіть мої скроні,
Та я її по-своєму люблю…
Вона ж квітує мальвами крилато
І гронами в гіллі горобини.
Вона заходить в душу, наче свято,
Вона приходить часто в мої сни…
Люблю її з дощами листопаду,
Коли у шибку стукають вночі…,
Коли іду стежками твого саду,
А стиглі яблука під ноги – як м»ячі.
Люблю, люблю! Але мені не треба,
Щоб осінь цілувала у вуста…
І щоб губились в вицвівшому небі
Навіки золоті мої літа…
…Тепер вона постукала раптово,
Але ж її не ждала я, ні-ні!
Злякалася, заплакала і знову
Лишила сум в заплаканім вікні…
Її старалась я не помічати,
Але ж вона настирлива й німа…
Я їй не хочу більше пробачати, -
А вона йде, наївно обніма…
Жорстока старість… І не відвернутись
Від її обіймів і охань, і зітхань…
В дитинство босоноге не вернутись,
Й не треба тут ні слів, ані прохань.
Гадала, осінь просто вже настала,
Хай позолотить душу й побреде…
Та, мабуть, старість справді завітала,
Від неї не сховаєшся ніде…
