Дзвенять отави
Дзвенять, дзвенять отави росами,
І щастям повниться душа…
Колись, було, ногами босими
На зустріч сонцю поспішав.
Воно мені обличчя пестило,
І зігрівало всім серця.
Й ставало приязно і весело
Від чарівного промінця.
А жайвір пісню над отавами
Губив, як пір»я у траву…
І пахло все життям і травами,
Й душа кричала: «Я живу!»
На землю падав я знесилено,
У серці били ковалі…
З тобою ми були красивими,
Найщасливіші на землі.
Дивився я в безодню просині,
Відцвівшись, сад давав плоди…
…І так пройшли літа і осені,
Немало збігло вже води…
Отож роки пробігли росами,
Тепер нікуди не спішу…
У лузі знов з ногами босими
Отаву в росах я кошу…
***
