Яка краса
На липневе свято – на Петра й Павла
В луг в’юнкою стежкою якось забрела.
Скільки різнотрав’я там тоді було,
Все благо ухало, все навкруг цвіло.
Враз я розгубилась: аромати ці
Стали слід лишати в мене на лиці…
Низько нахилялась, нюхала траву,
І, здавалось, в царстві Божому живу…
Чула дивні звуки в стиглім спориші,
І з’являвся голос скрипки у душі.
Далі – шепотіла чебрецям трава
Якісь ніжно-дивні трепетні слова…
Зліва – килим-поле – стиглі пшениці,
Колоски гойдають срібні вітерці…
Справа – жовте поле: то соняшники,
Всі ці краєвиди – наче рушники!
З щастя отакого впала у траву,
Й дихала, й раділа, що ось тут живу!
Вирватись несила з обіймів краси,
Як не виривайся, як ти не проси.
Вже і вечір крилами землю обніма,
А я заворожена, п’яна і німа.
Руки розпростерла – погляд в небеса:
О, Яке блаженство! О, яка краса!