Люби мене
Я гамою прокинусь голосною,
Моєї пісні ти ж бо не згуби…
Люби мене – зимою і весною,
І восени, і влітку теж люби!
А вже коли присняться дикі грози,
Що віття гнуть берези і верби, -
Люби мене, і в спеку, і в морози,
Люби завжди, й прошу, не від люби.
А я прокинусь знову опівночі,
Посповідаюсь пісні і віршу…
І хай свіча виблимує пророче,
А ти люби, люби мене, прошу…
Світанок спитиь, гойдаючи печалі,
В глибокім небі – білі голуби…
Неначе душі наші прокричали:
«Люби мене, люби мене! Люби!»
А зникне ніч в зіркастій позолоті,
Втече роса до сонця від журби.
Збагну ще раз: кохання – не збороти!
Люби мене, молю тебе, люби…
Й коли мої закриються вже очі,
Я почекаю, я не поспішу…
Губами мовлю спраглими пророче,
Люби мене, коханий мій, прошу…
Ніколи в долі щастя не прохала,
Колола руки об тернову віть…
О Боже мій, ще мовби й не кохала,
А старість за дверима вже стоїть…
Любов, говорять, вічна й невмируща,
Вона по світу панною іде…
Люби мене, люби мене ще дужче,
Коли мене й не буде вже ніде…