І снить кольорами, міняється осінь,
Щодень – то стихає осіння хода
І погляд частіше у марева просинь,
І все холодніша у річці вода.
Я з осінню схожа, роками й очима,
Така ж обережна, але навісна!
А скільки тих осеней вже за плечима,
Життя промайнуло, як рання весна.
Клопочуться птахи, бо скоро в дорогу,
Із суму плетуть павутини журбу.
Розбуджують в серці вчорашню тривогу,
Мов килим кладуть під пожовклу вербу.
А потім дощі, і холодні, й смугасті,
І грози осінні, як пізні квітки.
А осінь іде, і хлюпочеться в щасті,
Зриваючи з клена останні листки.
Сміється і плаче, і плаче, й сміється,
В обійми свої забира крадькома.
І хто у полон просто так не дається,
Того так жорстоко бере й обніма…
Не знаю й сама, чи люблю оцю осінь,
Що в душу печалі й страхів накида…
Та погляд мій знову – у марева просинь,
Вона ж мені в душу щодень загляда.
