Сповідь сироти
Немає батька і сестри, і неньки,
Один у світі, наче вовкулак…
Усі кепкують: миршавий, маленький,
А я чимдуж стискаю свій кулак…
Я так, як він, метаюся по світу,
Мій дім – це поле, кущ якийсь, і тин…
Вітри скупляться навіть на привіти,
Бо я в цім світі, як Тарас, один…
В моїй душі давно уже заснули
Добро і мрія, ніжність і печаль.
Якби вітри в дитинство повернули,
То я б з сторінки чистої почав…
І знову, знову погляд – до Тараса,
Стежини всі ведуть до його мрій.
Не схибив він за вік малий ні разу,
ВІН – вчитель мій! Пророк і батько мій!
***
Іду до нього
Іду до нього осінню, весною,
Несу йому печалі і жалі.
А ще – як сніг вкриває пеленою
Усе навкруг на праведній землі.
Іду туди, де весни розцвітають,
Все потопає в ніжності й красі.
Бентежно знов «Кобзар» перегортаю,
Й читаю вірші жадібно усі.
Бо він дає мені наснагу жити,
Отож ця книга в мене на столі.
Горить лампадка… Золотіє жито…
І звук у синім небі журавлів…
***
