У вірші слід
В долоні зорі падають гарячі,
Гойдає вітер спомини в мені…
Немов дитя, душа сумує, плаче,
Й торкає струни бережно сумні.
Уже роки немов пташині зграї,
Шкода, що їх ніхто не поверта.
Печально так мелодію нам грає
Примхлива осінь – ніжно-золота…
Фарбує вона роки непомітно
У диво-ніжні злото-кольори.
Але чомусь холодні й не привітні
Дуби й берези, вільхи, явори.
Тепер вони бентежать часто душу,
Щодень – то більше листя обліта…
І знов собі признатися я мушу,
Що так прекрасна осінь золота.
Тож знов на сум не зважую прохожих,
Як зілля п»ю проміння золоте.
Питаю я: на кого осінь схожа,
Що дозріває вже, а не цвіте?..
Уже з роками мудра стала й сива,
І коні мої мчать через літа…
Не молода уже, згубила силу,
Не ясні очі, вицвіли вуста…
Стежин крутих немало проходила,
Топтала ряст і білі спориші.
І закусив мій кінь гнідий вудила,
Лишився спогад – в серці і в душі.
Тепер холодний вітер в очі струже,
Осіння злива в серце попада.
Усе-усе тепер чомусь байдуже:
І срібні зорі, й сонце, і вода…
А вам – хай сонце: лагідне й привітне,
Комусь розтопить кригу у душі…
Я ж відійду, як інші- непомітно,
Лишивши слід у пісні і вірші…