ЛАТКИ
Щорік, щодень латаю хвору душу…
Бо кожну мить – на щепки, на куски…
Отак завжди терпіть образи мушу, -
То ж все життя вишукую латки…
А що ж сьогодні? Іншою не стала…
Та осінь чомусь знову поспіша…
Здається, всі вже рани залатала,
Й тепер уже рубцюється душа…
Та я не вірю, що не буде й сліду
Від тих образ, що кидав як грудки…
Хоч на твою оту черству обіду
Складає осінь сушені листки…
Пройдуть дощі, пройдуть громи тривожні,
Свій колір осінь змінить, мов парча.
В надії жити і кохати можна,
Бо ще не згасла воскова свіча…
Ліниво краплі падають із даху,
Крило печалі стукає в шибки.
А я злякалась, і сама зі страху
Знов почала вишукувать латки…
Іде життя… І відчаї, й проблеми,
Щодень, щоніч – то колом голова.
Не хочу я розмов на вічні теми,
Бо слів нема! Пусті оті слова!..
Звиваюсь знов, як нитка хірургічна,
І блиск від голки – стрілами з вікна.
Всміхаюсь гірко, майже іронічно,
Й латки міцні шукаю - із сукна…