Посвята батькам
Восени дороги закричали
І проснулись заспані мости…
Від свого домашнього причалу
Поспішила погляд відвести…
Так хотілось вирватись далеко
(Самостійність душу розрива!)
І лишила двір, немов лелека,
Й жилка не сіпнулась, і брова…
Засліпило сонце всі дороги,
Енергійна, сильна, молода…
І до материнського порогу
Не завжди верталася. Шкода…
І було, не раз собі гадала,
Що батьки чекають на листа,
Батько ждав, матуся виглядала, -
Та пора сліпила золота…
Але час нагадує про втому:
Край чужий – не рідна сторона.
І хотілось хтозна як додому, -
Може, то й була моя вина?..
…Сторінки гортала у дорозі,
Витирала сльози на лиці,
Уявляла: мама на порозі
В батька груші стиглі у руці…
Знаю я: завжди мене чекає
Рідний двір і хата у саду.
В гості скрипом ясена гукає,
І я в котрий раз сюди іду…
Вже роки мої протупотіли,
Скільки їх з туманами спливло:
Наче птахи в осінь полетіли,
І життя, як вишні, відцвіло…
Вже і я, мов яблуня крислата,
Повна літ, і мудрості, й сивин,
То ж спішу в село – до мами й тата,
Біля стежки – мальви і полин…
А в дворі так пахнуть абрикоси,
М»ята, пижма, стиглі чебреці.
…А були у мами чорні коси,
Й усмішка, і ямка на щоці…
Тато мій із синіми очима,
З чубом гарним… Красень та й усе!
Все було у рідних за плечима,
А сюрпризи й старість ім. несе…
…Не хворійте, рідні мої, прошу,
Я віджену старість і біду,
Захищу від спеки і пороші, -
Бо згублю вас – більше не знайду…
Як же серце нидіє в тривозі,
А душа, мов пташка, на крилі…
В місті я, а мати – на порозі,
Виглядає батько у брилі…
Що ж за доля Вам – дітей чекати,
І ходить в тривозі до воріт?
Виглядати, думати, не спати
Скільки літ, о скільки довгих літ!..
А сьогодні я сказати мушу,
Щоб мене почути ви змогли,
Вам віддам і серце я, і душу,
Аби в світі довше ви жили…
