Поки не пізно

 

Т. Лісненко

 

В моїх руках спустошена планета...

Ти запитаєш: Хто завдав біди?

Не ті, що вірші пишуть і сонети,

Що дякують у серпні за плоди...

 

Не ті ставки забруднюють і ріки,

Не ті ліси рубають і сади,

Що полюбили озеро навіки

І в Бога просять соняху  води...

 

Земля втомилась, підіймає груди.

..

Сумують в житі сині сокирки...

І в річці, і в душі  вже стільки бруду,

Що засмітив всі помисли й думки.

 

Спиляли ліс, і проліски порвали

І виловили рибу у ставку.

Фіалки й ряст за безцінь продавали, -

Тепер і не ростуть вони в ліску...

 

Раніш казали: травень недалеко,

Що він за лугом, мабуть, поспіша...

І у дворі поселиться  лелека ,-

В господаря ж розгорнута душа...

 

Тепер не те! Бо душі спорожніли,

Свідомість загубилась на межі...

Спасти себе для себе не зуміли,

Тепер над нами “блискають ножі”...

 

Нема струмка, і висохла криниця,

Що тінь ховала в плесі від верби.

Тепер лиш дно замулене лосниться ,

Лишились стежки суму і журби...

 

Красоля зникла, не цвіте калина,

І жайвір не так голосно співа.

Не зацвітає пшінкою долина

Й не так щипає руки кропива...

 

 

Ну досить! Все! Проснімося ізрання!

Вдихнім на повні груди, як було.

Та ми ж рожденні з вами для кохання,

Й ці почуття ще ні, не замело.

 

Давайте, люди, візьмемось за руки,

З криниці зробим чисте джерело.

Щоб після сліз і довгої розлуки

Нам добре на душі усім було.

 

Учімось жить! Навчаймося кохати,

Щоб в душах наших пахло і цвіло.

А до порогу батькової хати

Несімо щастя, радість і тепло.

 

Забудьмо все: і підкупи, і болі,

І гріх важкий – нести комусь хреста...

Лікуймо швидше душі наші кволі,

Поки іще планета не пуста...