Прощання
Вона виряджає із дому синочка…
В саду павутина , як срібна струна.
І пахне волошками біла сорочка…
І кличе у обійми справжня війна…
За сад провела вона сина Миколу,
Здавалося, плаче і сад немовлям.
Невже вона його не стріне ніколи,
Невже його прийме чужинська земля?
За руку тримає, мов чайка тріпоче
Руками безсилими, наче летить.
І важко зітхає, сказати щось хоче,
Сховать, повернуть, на війну не пустить.
А стежка в’юнка від низького порогу,
(В дитинстві він босим щоденно топтав).
Тепер його кличе далека дорога,
Солдатом, бійцем в дев’ятнадцять він став.
Іде він упевнено, в погляді – пустка,
Погляд суворий, спрямований в даль.
Мати спинилась… До серденька – хустку
Тулить, вимочує сиву печаль…
Хліба дала, дала білу хустину,
І хрестик, що змалечку гордо носив.
А може, зле горе обійде хатину,
- Синочку, мій сину, удачі проси…
Хрест цілувала, молитву читала,
Аж поки вогнем запекло у душі.
Від вітру гойдалась, безсило упала,
І довго лежала в п’янкім спориші…
…І всі дев’ятнадцять років пролетіло,
Мов кадри із фільму. Здригнулась вона…
Розплющила очі, устати хотіла,
А перед очима – страшенна війна.
Вона закричала: «Синок, повернися! -
І руки у безвість свої підніма. –
Оглянься, Миколо, хоч раз подивися…»
А він вже далеко… І сліду нема…
Не хоче старенька додому вертати,
Самітня. Печальна… Сльозу витира…
Стоїть вона й досі, зажурена мати,
Стоїть обеліском посеред двора…
