Поэзия этого мира

Я вірю Давно на сході не сіють жита, Там не хвилюються пшениці… Та скільки ж можна Вкраїні жити З полин-сльозиною на щоці?.. Четвертий рік вже війна у пащу Солдатів кидає… Без жалю… Та Україна ще не пропаща, Бо я безмежно її люблю! Я вірю в нашу з тобою силу, Моя страждальнице вікова. Тебе гроза не

Задиміла весна білим квітом, Розлилася бузком, як ріка… Я ж чекаю солодкого літа, Яке, ніби навмисне, втіка. Я його виглядаю з-за саду, Що дрімає в черешень цвіту, Де засвічує травень лампаду, Й ллє у душу надію святу… Літа жду, наче боже причастя, Хай наллє воно в душу снаги! А якщо вже і вмерти

Літо скоро надіне бриля, Загудуть над калинами бджоли. І розквітне строкато земля, І в зелене одягнеться поле. В стріхах будуть старі горобці Молоденьких навчати, як жити. Потім скоро у дужій руці Колосок усміхнеться із жита. Потім осінь до нас завіта, І постукає вітром у груди… Може, й буде вона

Вгніздилась яблуня, стара і одинокаУ кінці саду. Тиха і німа …Сховалась, мабуть, від чужого ока, - Тепер її потріпує зима… Ламає вітер крила їй лелечі,Мороз вкриває інеєм гілки…А сіра пам’ять струшує на плечіНемов сніжинки, вицвілі роки… Нема сусідів, подружок немає,І голосів пташиних теж нема…То ж

Памятник В. И. Ленину Ирина Балан Литой оградой окруженный,В тени вечнозеленых туйТот образ, каждому знакомый.Теперь он вызывает грусть.И белый мрамор постаментаИсписанный на все лады - Никто не требует ответа...В том нету никому нужды.Давно уже облезла бронза,Сквозь щели прорастает мох.Эпохи