Поэзия этого мира

                                                      Дощі   Хіба? Невже? Чия це осінь? На свічці – воскова сльоза.. Ти жмуток слів лишив у просинь, Нікому й слова не сказав…    Та сумувати – ні! Не треба!    Хоч ті  слова – немов ножі.    Заглянь у безвість, за крайнеба,    Де сплять солодкі

Стежки до осені У жовтні бджоли не гудуть, Вітрами мрії перемито… Стежки до осені ведуть, А я жадаю тільки літа.   І осінь я люблю без меж, Люблю біляві хризантеми, Люблю троянди я, та все ж Лякають осені тотеми.    Бо осінь струшує блакить Не тільки в роси, а й на плечі. Й найдужче серденько

Я прокинусь вранці з сонцем і росою, Пробіжусь до річки стежкою згори, Намилуюсь вдосталь щедрою красою Й повернусь, щаслива, в гомінкі двори.   Наберуся сили із землі святої, Зачерпну здоров’я із ріки Сули. Тут же наші предки з чаші золотої Цю водицю срібну, як святу, пили.   Простягну до сонця я

Десь загубився місяць у траві, І зорі сполошилися, на диво. І смолки-квіти – начебто живі, Схилили свіжі голови красиво.   Тут все живе: нескошені отави, І квіти загубились в небесах… Й куди не глянь: наліво чи направо, То скрізь весни неписана краса.   Я хочу впасти навзнак у траву, Немовби після

             Спомин Зростала я між травами й дощем, І в мені били струмені живі. Хоча в душі ятрився тихий щем, Снували якісь мрії в голові. Мені так пахли батькові покоси, Їх запах хутко вечір замітав. А вітер розплітав русяві коси, Й чимдуж мене в дитинство повертав. Стежина десь губилась біля