Поэзия этого мира

Под куполом тяжёлых облаковХлопок зонта раскрывшегося звонок,И резкий ветер сильно тянет вверх,Где мелкий дождь, резвящийся ребёнок,По красным крышам скачет, веселясь,Зонты цветные двигая – пятнашки,За шиворот горстями сыплет морось,Прохожих разгоняет без поблажкиС простывших улиц по своим

Задиміла весна білим квітом, Розлилася бузком, як ріка… Я ж чекаю солодкого літа, Яке, ніби навмисне, втіка. Я його виглядаю з-за саду, Що дрімає в черешень цвіту, Де засвічує травень лампаду, Й ллє у душу надію святу… Літа жду, наче боже причастя, Хай наллє воно в душу снаги! А якщо вже і вмерти

Літо скоро надіне бриля, Загудуть над калинами бджоли. І розквітне строкато земля, І в зелене одягнеться поле. В стріхах будуть старі горобці Молоденьких навчати, як жити. Потім скоро у дужій руці Колосок усміхнеться із жита. Потім осінь до нас завіта, І постукає вітром у груди… Може, й буде вона

Дощ виграє мелодію сопілки, На склі лишає розчерки грози. І тихий стук  в холодну шибку гілки Лишає слід від крапельки сльози. Ота мелодія лоскоче мені душу, В ній тризвук щастя, долі й самоти. Та я закон природи не порушу, Що Бог дає, усе буду нести… В дощі отім – ключі скрипічні й ноти, Сто

Такої осені не буде   Купаю мрії в жовтня тиші, Вдихаю звуки неземні я. Ледь свої спогади притишу,                                  Від кольорів густих німію. Руді і жовті, й червонасті, - Яких же тут тільки немає! Строкатий колір – колір щастя, Від нього й сонце засинає. Вже й павутина в небі