Поэзия этого мира

Байдужості печать Уже весна. Йде Великодне свято, Паски печуть у кожному дворі… І в бабці Ліди справ дуже багато, Та тільки сил немає… на порі… Сама давно лишилася у світі, Синів аж два, - давно вже їх нема. Гасає вітер сивий в верховітті, Скубе солому з хати крадькома… Давно і піч нетоплена, -

Там, де дикі гуси пір’я погубили, Де війни грозою прим’ята трава, - На світанку сина вороги убили: Із туману чорний смуток виплива… Приспів: Плаче вітер, стогне і ламає віття, України рана у душі пече… Чорним болем виросло у душах жахіття, Що в серце поцілило, ранило плече. Ой, синочку, сину, чом

Де цвіла калина в полі білим цвітом, Там рясніла кетягом ще й горобина. Закричали чорні птахи понад світом, - Висіяла в полі чорний квіт війна… Приспів: А калина плаче, тужить горобина: Біль пекучий серце навпіл розрива… Маками червоними вигора стежина: У могилі свіжій син чийсь спочива… Тужить

Моє літо – в зелену мережку – Вже згасає й за обрій сіда… Теплий серпень згорта свою стежку,- Осінь в душу мені загляда. Вже вищипує вітер пелюстки Із багряних жоржин, що в дворі, Й вицвітає літ зоряна хустка, Пада сум з хризантем на поріг… Моє літо – уже відболіло, Засріблились осінні сади, І

Заплету літа свої, мов коси, Незабудки бережно вплету, Дощ весняний душу тихо росить, Мою долю ніжить золоту. Всі літа, розчесані вітрами, Осені і весни – в білім сні… Неземними літа кольорами, І «курли» журливим навесні. Ті літа – мов згорнуті сувої Білого, як зими, полотна. Скільки ж було музики