Не мені
Ніщо мене в житті так не лякає,
Як дика підлість мізерних людей.
Життя їм на нікчемність натякає,
Вони ж «ростуть» від крихітних ідей…
Нікого я й нічого не боюся,
Тому й не оглядаюся назад.
У білі весни гордо я дивлюся,
Хоча стежки ведуть у листопад…
Не звикла я ховатися від грому,
І від дощів приховувати гнів.
Але завжди вертаюся додому,
Й несу все добре від пройдешніх днів…
Я не прощаю підлості і люті,
Що йдуть від всіх презирливих і злих.
Вони, я знаю, словом Божим скуті,
О скільки їх, незрячих і німих!
Всього було: і навіть щастя в квіті,
І підлих зрад… (Кажи чи не кажи…)
І не важливо, скільки ти прожив на світі,
А те важливо, як ти тут прожив…
Отож, давайте зважим, переважим,
Заглянем в душу кожного й собі.
Підведем риску, чесно й гучно скажем,
Що ж має «верх» в життєвій боротьбі.
Отож кажу, що все отут лякає,
Байдужість, зрада, відчаї сумні…
Й кому сьогодні совість натякає,
Так не мені, ти чуєш – не мені!
