Сині смуги туманом на плечі,
І дощі моросять навісні.
Хтось розгадує кола лелечі,
Хтось дивує когось уві сні.
Гострий вітер курличе над полем,
Наче лід у калюжах вода...
Як, скажи, розминутися з болем, -
Як він сіті навкруг розкида...
І немає ні дня, ані ночі,
Щоб полинуть в німе забуття...
Сизий птах мелодійно клекоче,
Припорошує сумом життя...
***
Блюз моїх літ
Ідуть роки. Листаю їх, мов книги...
І так проходять зими і літа.
Життя – як блиск незайманого плоду, -
Було так, є – від роду і до роду,
Уже й настала осінь золота...
І стала я так схожою на осінь,
На тихий жаль серпневого плачу...
Вже в котрий раз лягли жита в покоси,
І сивиною вкрились мої коси,
А я, мов осінь, плачу і мовчу...
Мовчу про все: і долю, і недолю,
Любуюсь я , як пахнуть чебреці...
Тепер дивлюсь у дзеркало – на скроні,
Кладу літа пройдешні у долоні,
І бачу сліз краплини на щоці...
Ідуть роки... Мені їх не спинити...
Шалений час невтомно поспіша.
І мрії гаснуть у полоні,
І спить мій спомин на долоні,
І серпня блюз виспівує душа...
***
Так красиво
Іду, іду й не поспішаю,
Крізь солов”їні голоси.
Собі признаюся : не знаю
Ніде щедрішої краси...
Мій серця спів іде луною
Повільно так, без суєти.
А тиша йде, іде за мною,
І я із нею тут на “ти”.
Хоча кажу “моя величність”, -
А в серці – ніби ковалі...
І гомонить зі мною вічність
Вустами неба і землі.
Іду, і слухаю, і бачу
Проміння сонця на сосні.
І міражі, чиїсь невдачі,
Чиїсь слова неголосні...
Й куди мені ще поспішати?
Навкруг – пташині голоси,
А зверху глянь – зелені шати, -
Ану, спокою попроси...
Я напишу в душі курсивом,
І букви будуть золоті.
Хай завжди буде так красиво
В душі, на серці і в житті !..
*** Тетяна Лісненко