На порозі осені
Відкапує медами щедре літо,
Бджола остання мед собі збира.
Каштани швидко стали червоніти,
Мінять наряд березі вже пора…
Заквітли вмить сполохані жоржини,
Багрянець їх як золото пала.
І квітка мальви гордо на стежині
Хоча й запізно, щедро зацвіла.
Не чуть птахів стурбованих у стрісі,
Не чуть тужливих акордів «курли»,
Останню тінь лишили на горісі,
Й за хмари зграйно швидко попливли.
А павутина висне нам на плечі,
Багряний клен – в гарячому вогні.
Останні звуки чуються лелечі,
Й зникають, наче кола водяні…
А у саду, де яблуні і вишні,
Як сонце рідне, ніжно-золоте,
Так щедро, вранішньо і пишно
Таємно літо бабине цвіте…
І я люблю ці осені татеми,
Їх, мов зіницю ока бережу.
Які палкі, невигадані теми!
Про них усьому світу розкажу…
***
Летять літа
Летять літа, немов лелеки,
Що даленіють восени.
І старість зовсім недалеко,
Уже дорослі в нас сини…
Летять літа і відлітають,
Лишають пісню нам свою.
Кого вони, скажи, вітають:
Чи нас, чи молодість свою?..
Летять літа, шалено, скоро,
Скидають листя ясени.
І, може, не останнє коло
Лелеки пишуть восени…
Бредем життям, неначе житом,
Де маку цвіт і волошки…
Життя, говориться, прожити –
Не перебігти навпрошки…
І ми жили . Як і хотіли.
Як Бог велів , і як могли.
Над нами зорі мерехтіли,
Вогонь сімейний берегли…
Тепер в напруженій тривозі
Мене чекаєш день при дні.
Чекаєш ревно на порозі,
І усміхаєшся мені.
…Летять літа. І тихо пада
Червоне листя у саду.
А я по стежці листопаду
До тебе впевнено іду…
***
ЛАТКИ
Щорік, щодень латаю хвору душу…
Бо кожну мить – на щепки, на куски…
Отак завжди терпіть образи мушу, -
То ж все життя вишукую латки…
А що ж сьогодні? Іншою не стала…
Та осінь чомусь знову поспіша…
Здається, всі вже рани залатала,
Й тепер уже рубцюється душа…
Та я не вірю, що не буде й сліду
Від тих образ, що кидав як грудки…
Хоч на твою оту черству обіду
Складає осінь сушені листки…
Пройдуть дощі, пройдуть громи тривожні,
Свій колір осінь змінить, мов парча.
В надії жити і кохати можна,
Бо ще не згасла воскова свіча…
Ліниво краплі падають із даху,
Крило печалі стукає в шибки.
А я злякалась, і сама зі страху
Знов почала вишукувать латки…
Іде життя… І відчаї, й проблеми,
Щодень, щоніч – то колом голова.
Не хочу я розмов на вічні теми,
Бо слів нема! Пусті оті слова!..
Звиваюсь знов, як нитка хірургічна,
І блиск від голки – стрілами з вікна.
Всміхаюсь гірко, майже іронічно,
Й латки міцні шукаю - із сукна…
***
На порозі осені
Відкапує медами щедре літо,
Бджола остання мед собі збира.
Каштани швидко стали червоніти,
Мінять наряд березі вже пора…
Заквітли вмить сполохані жоржини,
Багрянець їх як золото пала.
І квітка мальви гордо на стежині
Хоча й запізно, щедро зацвіла.
Не чуть птахів стурбованих у стрісі,
Не чуть тужливих акордів «курли»,
Останню тінь лишили на горісі,
Й за хмари зграйно швидко попливли.
А павутина висне нам на плечі,
Багряний клен – в гарячому вогні.
Останні звуки чуються лелечі,
Й зникають, наче кола водяні…
А у саду, де яблуні і вишні,
Як сонце рідне, ніжно-золоте,
Так щедро, вранішньо і пишно
Таємно літо бабине цвіте…
І я люблю ці осені татеми,
Їх, мов зіницю ока бережу.
Які палкі, невигадані теми!
Про них усьому світу розкажу…
***
Летять літа
Летять літа, немов лелеки,
Що даленіють восени.
І старість зовсім недалеко,
Уже дорослі в нас сини…
Летять літа і відлітають,
Лишають пісню нам свою.
Кого вони, скажи, вітають:
Чи нас, чи молодість свою?..
Летять літа, шалено, скоро,
Скидають листя ясени.
І, може, не останнє коло
Лелеки пишуть восени…
Бредем життям, неначе житом,
Де маку цвіт і волошки…
Життя, говориться, прожити –
Не перебігти навпрошки…
І ми жили . Як і хотіли.
Як Бог велів , і як могли.
Над нами зорі мерехтіли,
Вогонь сімейний берегли…
Тепер в напруженій тривозі
Мене чекаєш день при дні.
Чекаєш ревно на порозі,
І усміхаєшся мені.
…Летять літа. І тихо пада
Червоне листя у саду.
А я по стежці листопаду
До тебе впевнено іду…
***
ЛАТКИ
Щорік, щодень латаю хвору душу…
Бо кожну мить – на щепки, на куски…
Отак завжди терпіть образи мушу, -
То ж все життя вишукую латки…
А що ж сьогодні? Іншою не стала…
Та осінь чомусь знову поспіша…
Здається, всі вже рани залатала,
Й тепер уже рубцюється душа…
Та я не вірю, що не буде й сліду
Від тих образ, що кидав як грудки…
Хоч на твою оту черству обіду
Складає осінь сушені листки…
Пройдуть дощі, пройдуть громи тривожні,
Свій колір осінь змінить, мов парча.
В надії жити і кохати можна,
Бо ще не згасла воскова свіча…
Ліниво краплі падають із даху,
Крило печалі стукає в шибки.
А я злякалась, і сама зі страху
Знов почала вишукувать латки…
Іде життя… І відчаї, й проблеми,
Щодень, щоніч – то колом голова.
Не хочу я розмов на вічні теми,
Бо слів нема! Пусті оті слова!..
Звиваюсь знов, як нитка хірургічна,
І блиск від голки – стрілами з вікна.
Всміхаюсь гірко, майже іронічно,
Й латки міцні шукаю - із сукна…
***
