Олександрі Деревській
(до 110-ї річниці з дня нар.)
Серед квітучих парків і алей,
Де щедрий сміх, малечі голоси,
Святкуєм знову – справжній ювілей
Жінці Добра, Славетності й Краси.
Ти – неземна! Ти в світі цьому – диво!
Ти – літо й осінь, весни і зима!
Вік прожила урочисто й красиво,
Хоч в ніч сльозу втирала крадькома…
Твої літа – неначе гральні карти:
Печаль і радість, смуток і жалі…
Ти твердо знала: жити тобі варто
Щоб нести дітям ніжність на крилі…
Хоча й чужим, але відверто й щиро
Всім віддавала щедрість і тепло.
Ти так жадала затишку і миру,
Щоб отим дітям радісно було…
Неначе птаха, билася в тривозі,
Сімейний вогник ніжно берегла…
Де б не була: чи вдома, чи в дорозі,
А стежка до дітей тебе вела.
О скільки серця! Скільки тої сили!
Скільки тепла, і волі, і снаги!
Терпіння в долі бережно просила,
Коли у душу падали сніги…
А ти жила! Ти мусила, бо знала,
Все проросте, що зерном віддаси…
Отож ростила, пестила, плекала...,
Ти – жінка незвичайної краси!
Сьогодні знов цвітуть шалено віти,
І абрикоси, й сливи, й яблуні…
І знов у школі – внуки твої й діти,
Звучать вірші, і радісні пісні.
Ти чуєш, Мамо, світ тебе вітає
Твій подвиг в серці кожного зроста.
Він живить нас! Він в душах виростає,
Ти, Мамо – Два: чиста і свята!
Уклін тобі, велична і багата,
Твій рід – неначе зерно із ріллі…
Хоч прожила на світі небагато,
А який слід лишила на землі!
