Тетяна Лісненко м. Ромни Сумська область
Душа спочива
Клекоче у небі печаль журавлина,
Так швидко у кленів рудіють чуби…
Лишається в горлі лиш присмак полину,
І нам не втекти від печалі й журби.
І знов чорнобривцями осінь дихнула,
Жоржини, гвоздики і що там іще?
І знову, і знов перегорнем минуле
Із снігом, грозою, холодним дощем…
Закінчаться всі невідомі уроки,
І час перетрима розвагу ходи…
Несміливі й тихі, розважливі кроки,
Неначе такі, як були в молодих…
Ну годі вже хлипати! Годі вже, годі!
Он сонце із квітів росу ще спива…
…А в нас нагідки розрослись на городі
Блаженна краса! І душа спочива…
Мчать літа
Непомітно висипались зорі
В небі синім. Наче з рукава
Ночі тихі, світлі і прозорі,
З вуст коханих – лагідні слова…
Скапав серпень. Вересень у полі
Все прибрав. Лишилася стерня.
У печалі клени і тополі,
Сум розлуку в гніві доганя…
Літо вже відкапало, зміліло,
Тане й тане листяне вбрання.
Бути вічним, бачте, не зуміло,
А пішло за вітром, навмання…
Осінь тче сріблясті гобелени,
Розсипає фарби-кольори…
Подивись: які нарядні клени!
А дуби! Берези, явори!..
Та не хоче серденько печалі,
Місця суму – катма у душі!
Вже спустіли розові причали,
Відцвіли липневі спориші…
В світі все відходить, завмирає,
Сум лиш квітне, сльози і жалі…
Ця пора всі сили забирає
У людей на праведній землі.
Але час лікує й повертає
В літо тепле, в поле, у сади.
Коли все живе і проростає
І пісні співа на всі лади.
Тільки ми живемо раз на світі,
Й час назад, шкода, не поверта.
Крізь життєві лабіринти-сіті
Мчать шляхами осені літа…
***
Я і осінь
Осінь вже ногою на порозі,
Обрива з дерев старі листки,
І останні мальви при дорозі
Гублять з сумом ніжні пелюстки.
І вони печальні і самітні
І кому потрібна їх краса?
Ледь прив»ялі, тихі й непривітні,
Їх чарівність никне і згаса.
А коли розквітнуть сині весни,
Спалахнуть тюльпани, як вогні,
Мальви тоді сонячно воскреснуть,
І веселі будуть, не сумні.
Та сьогодні осінь уже диха,
Розкида печалі і жалі,
Дощова й сира, а часом – тиха,
Й така рідна небові й землі.
Осінь так на мене чимось схожа,
Гомінлива, інколи німа…
Лиш вона розрадить серце може,
Хоч в печалі часто і сама…
Ось вона мінлива і сьогодні
З грозами і вітром поспіша,
…У осінній грається безодні
Білим віршем знов моя душа…
І нехай полоще сіра злива, -
Чисто й легко в серці і в душі.
Я і в осінь радісна й щаслива
Бо й тепер пишу свої вірші…
Про осінні мальви при дорозі,
У яких пожовкли вже листки,
Про печаль, що бережно, в тривозі
Обриває з квітів пелюстки…
І про все отут сказати мушу,
(Не сховаю радості в душі!)
Наповняю піснею я душу,
І складаю всі туди вірші…
Наче осінь, бідна я й багата,
Наче сестри, в світі з нею ми.
Осінь є - сестра мені і мати,
І вона, і я – немов з крильми
І любов ясніє поміж нами,
І це, справді, видно наяву.
Вона мріє квітами й піснями, -
Я ж віршами дихаю й живу…
